Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали. 
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне, 
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний на воронім коні
Блисне булавою — море закипить...
 Закипить і розлилося
 Степами, ярами;
 Лихо мліє перед ними...
 А за козаками...
 Та що й казать? Минулося;
 А те, що минуло,
 Не згадуйте, пани-брати,
 Бо щоб не почули.
 Та й що з того, що згадаєш?
 Згадаєш — заплачеш.
 Ну хоч глянем на Чигирин,
 Колись-то козачий.

 Із-за лісу, з-за туману,
 Місяць випливає,
 Червоніє, круглолиций,
 Горить, а не сяє,
 Неначе зна, що не треба
 Людям його світу, 
 Що пожари Україну
 Нагріють, освітять.
 І смерклося, а в Чигрині,
 Як у домовині.
 Сумно-сумно. (Отак було
 По всій Україні
 Против ночі Маковія,
 Як ножі святили). 
 Людей не чуть; через базар
 Кажан костокрилий
 Перелетить; на вигоні
 Сова завиває.
 А де ж люде?.. Над Тясьмином,
 У темному гаю,
 Зібралися; старий, малий,
 Убогий, багатий
 Поєднались,— дожидають 
 Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться. Лягли но долині,
Неначе побиті, ні слова не чуть.
Ото гайдамаки. На ґвалт України 
Орли налетіли; вони рознесуть
 Ляхам, жидам кару;
 За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

 Попід дібровою стоять
 Вози залізної тарані:
 То щедрої гостинець пані 23.
 Уміла що кому давать,
 Нівроку їй, нехай царствує;
 Нехай не вадить, як не чує!
 Поміж возами нігде стать:
 Неначе в ірій, налетіло
 З Смілянщини, з Чигирина
 Просте козацтво, старшина,
 На певне діло налетіли. 
 Козацьке панство походжає
 В киреях чорних, як один,
 Тихенько ходя, розмовляє
 І поглядає на Чигрин.